Блоги
Ирина Сатарова / Доктор время
20.07.2016 13:32

Нічні гості Хама

Коли розплати уникнути неможливо.

Стрілки годинника показували пів на третю ночі.

«Скоро начнется», – подумав немолодий чоловік. На вигляд йому було за 65. Подумав, але не сказав, його ж все одно ніхто не почує. Дружина, напевно, дивилася вже третій сон. Вона і так частенько вислуховувала його тривоги, але допомогти не могла. Він не хотів її тривожити, бо вона не повинна бачити все те, що відбуватиметься з ним за пів години. Хай він для неї завжди буде сильним та надійним.

Він налив на дно склянки дороге віскі, випив залпом, але легше не стало – ні веселості, ні п’яного пофігізму не з’явилося. Та що вже говорити про віски, якщо безсилими виявились навіть пігулки. Лікарі розводили руками, бо жодний препарат не міг змусити його заснути, бодай на хвилинку. А він спробував не одне снодійне, не шкодував на нього грошей, ледве не пластинками ліки пив, але толку? Все безрезультатно.

Нервовими кроками міряв кімнату, вийшов на лоджію, запалив. Він не палив до свого вимушеного переїзду. Інколи зміна місця проживання і на звички впливає. Дим цигарок його заспокоював. І тут, народилася ідея. Треба знайти компанію, бажано – з таких людей як і він сам.

Взяв телефон і набрав добре знайомий номер. По ту сторону мобільного зв’язку почулася погано розбірлива лайка.

– Коля, пожалуйста, приезжай! – сказав він із розпачем у голосі. Майже ніколи раніше нікого ні про що не просив, тільки вимагав. Ще у молоді роки йому дали прізвисько Хам, воно добре відображало його внутрішню сутність, він навіть сам визнавав це й факт. Інколи варто було добряче гехнути кулаком по столу, пригрозити – і йому корилися. В минулому житті це завжди спрацьовувало майже безпомилково, але не в цьому.

– Ты опять за старое взялся? – роздратовано відповів Коля.

– Но почему? Почему именно я? Коля, почему они не приходят к тебе?

–  Я, конечно, тебе за многое благодарен. Но пойми и меня, ты стал просто несносным, я устал. Сходи, наконец, к психиатру, или к экстрасенсу обратись. Я тебе помочь ни чем не могу.

– Коля, блин, ты приедешь?

– Когда? В три часа ночи?

– Приезжай, или я тебя…

– Или ты меня что? Даже не пытайся мне угрожать, так как раньше больше не будет. Советую перестать страдать фигней и расслабиться.

– Не веришь, приходи и сам посмотри! Сегодня 18 число! Я сам не…

– Спокойной ночи! – було добре чутно, як впав телефон співрозмовника. Мабуть він Колю таки добряче дістав.

Інші «до нього подібні люди» пізні дзвінки ігнорили.

18, 19, 20 і 21 числа кожного місяця приходили непрохані гості. І порятунку від них не було. Як на зло, він не спав саме у ці кляті ночі.

Звикнути до своїх гостей, приймати їх візити як дане, він не міг. Пробував, але так і не навчився. Ні, вони не били його посуд, не псували меблі та житло, не намагалися його знищити. Тим не менш, він понад усе боявся цих напівпрозорих людей, а особливо, коли вони починали з ним розмовляти.

Він, літній чоловік ставав перед непрошеними гостями навколішки, плакав, благав повернути йому спокій, погрожував освятити будинок. До речі, будинок дійсно освятили. Це зробив сам митрополит, але нічні візити все одно продовжувалися. Він постив, замовляв у церквах сорокоусти, але користь від молитов виявилась рівно такою, як і від пігулок.

З екстрасенсами було трохи складніше. Одні брали чималі гроші, обіцяли допомогти, приходили до нього додому, розкладали карти, палили свічки та трави – проводили обряди. Але як завжди, результат нульовий, хоча присягалися, що все зробили як слід. І це були не шарлатани із оголошень в громадському транспорті, а екстрасенсорна еліта країни. Були і такі, що як тільки дізналися в чому справа, виставляли його за двері власних помешкань. Дехто з екстрасенсів казав: «Тут дело не в доме, отмаливайте свою душу» і пропонував постригтись в ченці.

І дійсно, помешкання було ні до чого. Він колись вирішив ці чотири ночі провести в готелі, але його і там знайшли. Тому, вирішив сидіти у своєму будинку та не рипатись. До того ж на світанку гості завжди зникали.

–  Я сплю, это все понарошку, не по-настоящему. Я проснусь, все закончится. В любом, случае, их утром не будет. Это обычный ночной кошмар, который просто нужно пережить, – намагався він себе заспокоїти.

Став на коліна перед іконою Божої Матері і почав молитися.

–  Богородица, Дева Мария, радуйся, Господь с Тобою, благословенна Ты между женами и благословенен Плод Тобою рожденный, потому, что Ты родила Спасителя душ наших. Пошли мне, рабу Твоему спокойствие. Пожалуйся, пусть они ко мне больше не приходят. Не пускай их ко мне, удержи их в раю, или в другом месте, где они нашли пристанище. За что мне эти визиты? Сколько я дал денег на церкви?! Разве этого недостаточно, чтобы они наконец-то отстали. Я свое заплатил! Витеньки больше нет! Что им еще нужно? Они меня мучат уже два года! Я человеческими жизнями не распоряжаюсь! Но не могу я их вернуть НЕ – МО – ГУ!

Судорожно читав молитви, а тим часом годинник показував рівно третю. У кімнаті з’явився вродливий бородатий напівпрозорий хлопець.

– Уходи! Я не виноват! – з жахом відходив він від непроханого гостя.

– Ми вже вкотре просимо вас дати чітку відповідь, навіщо ви дали цей наказ? І тоді ми більше приходити не будемо, залишимо вас у спокої.

– А с чего вы вообще взяли, что я давал приказ? Почему вы не думаете, что это был спланированный против меня заговор?

– Знов за старе! Ну скільки можна? – взявся за голову напівпрозорий гість. – Ми звичайно знаємо про ваш хист вішати локшину на чужі вуха, але скажіть нарешті правду!

– Говоришь, хочешь услышать правду? А что я должен был делать с сумасшедшими экстремистами?

– Ми не екстремісти і такими ніколи не були. Тільки хотіли кращого майбутнього для рідної країни. Бажали її бачити заможною та квітучою. Хіба це – прояв екстремізму? Я бачив свою долю. Мав стати успішним спортсменом, представляти нашу збірну на Олімпійських іграх і повернутись з перемогою. Ще кілька років, і це б звершилося, але клята куля все зіпсувала. Міг би подорожувати, багато чому навчитися. Поясніть мені, на що ви відібрали у мене ці радощі? Ви ж їх собі все одно не забрали!

– Я тебя не убивал! Уходи от сюда! Пошел вон! – він намагався відійти від привиди подалі.

– Ну звичайно, мене розстріляли не ви особисто.

– Оставь меня!

– Залюбки, але спочатку хочу отримати відповідь на питання «за що?»,– привид все ближче наближався до господаря будинку, а той відступав. Коли він уперся спиною в стіну і його від непроханого гостя віддаляли якихось 15 сантиметрів, сказав:

– Я в тебя не стрелял! Почему ты не идешь к Коле, Олегу или Виталику? И вообще ступай к своему непосредственному убийце! Если не хочешь к ним, тогда к Володе иди! Это он мне такую идею подсунул!

– Так трохи краще, але знай, твій Володя також отримає по заслугам, але згодом, – відповів бородатий красень.

Тим часом візитерів становилося все більше, кімнату заповнювали люди в касках, шоломах, з прапорами на плечах. Хтось у руках тримав брущатку.

– Бросай, чего ждешь? Я здесь! Только не мучайте меня!

– Навіть, якщо я її кину, ти лишишся неушкодженим. Бо я – дух, а брущатка – нематеріальна! Вона б’є так само безрезультатна, як і діють твої молитви та маніпуляції священиків і екстрасенсів! Якби ми хотіли тебе знищити, давно б вже це зробили. Ти що, сам цього допетрити не зміг?

У кімнаті з’явився ще один напівпрозорий гість, одягнений у зимову форму боєць спецпідрозділу.

– Зачем вы замыливали нам глаза пропагандой, настраивали нас против собственного народа? Вы и ваша свита – вот кто настоящие экстремисты! Мы были бойцами, а не вашими карманными солдатиками, которые обязаны охранять ваше поместье и дачи ваших лакеев!

– Зачем ты ко мне пришел, мальчик! Я тебя не убивал. Посмотри вон туда, – ткнув пальцем господар будинку на натовп душ.– Возможно один из них твой убийца.

–  Да неужели? Это вы нас на смерть отправили! Это вы дали указание бить студентов! Издеваться над собственным народом! А мы наивными были, напичканные пропагандой и вашими деньгами. Поймите, наконец, никакие деньги не стоят человеческой жизни! Ребята гибли за родину и лучшее будущее, а я, к своему стыду, за ваш режим и деньги погиб!

– Тоді у далекому листопаді один розчерк вашого пера зупинив би тисячі смертей, – повернувся до розмови чоловік із бруківкою в руках. – Ми були б живими, на нашій батьківщині не лились ріки крові, а Вітя не загинув би у аварії, – тільки вимовив він ці слова, як в кімнаті постав високий чорнявий хлопець.

Цього візитера він точно не чекав. Не знав навіть як реагувати! Це був Вітя – його Вітя.

– Пап, ну зачем ты это все устроил? Зачем ты дал указание в них стрелять? Моя смерть – расплата за отобранные жизни невинных. Твои руки по локти в крови, папа. А я могбы тоже еще пожить. Умирать в 33 года как-то рановато.

– Витенька! – підбіг він до сина!

– Не приближайся! – холодно промовив син і відразу зник.

Він побіг до шафи, і почав діставати з неї краватки, зв’язав їх між собою, щоб зробити зашморг. Потім пішов до ванної по мило.

– Це тобі не допоможе! – сказала одна із душ! – Тоді ти будеш у нашому світі! І наш діалог триватиме вічно.

–  Я вас не убивал!

– Да, кончено не убивал! А зачем тогда из страны сбежал?Хотел миновать наказания?! –запитав хлопець з прапором на плечех, поставивши цим питанням господаря квартири у глухий кут.

– Э-э-это не я! Я только Виталику высказал пожелание, а он уже дал указание бойцам. Довольны?

– Нет! Мы будем приходить к тебе, до последней капли твоего здравого рассудка, а их у тебя уже не много осталось – відповів хтось із душ. – И еще, твоего хозяина очень скоро ждет подобное. Нас сто с лишним, а к нему в гости придут тысячи, и он от них не убежит. Впрочем, как и ты не смог убежать от нас, вопреки твоим стараниям.

Стрілки годинника показували 8 ранку. У кімнату зайшла дружина Люба.

–  Ты что, еще не ложился? Снова за рюмку взялся? – знервовано запитала вона, побачивши порожнюю пляшку з під віски.

– Я не виноват! Нет, я не виноват! Я не стрелял в них! Я же всего-навсего дал приказ, значит я – не убийца!

– Ну конечно ты не убийца! Только, пожалуйста, не кричи. Здесь кроме меня никого нет.

– Не приближайтесь! Я не стрелял! Уходи!

І вона таки пішла. Виходячи з кімнати чоловіка, погляд Люби випадково потрапив на календар. На ньому чомусь 18, 19, 20 та 21 числа кожного місяця були обведені в кружечки. Вже за годину повернулася, але картина залишилася незмінною. Чоловік і далі доводив свою невинність невидимим для її очей співрозмовникам. Він кричав, плакав, метався по кімнаті.

Вирішила шукати допомоги у приятеля чоловіка, а раптом він знає те, що для неї таємниця?

– Привет, Коля, муж какой-то странный, он меня не узнает. Кричит, что он не – не убийца. Уже несколько часов в таком состоянии. Нашла опять эту чертову выпивку. Пьет каждый день! Сил моих на него нет!

– Советую обратиться к врачу, он ко мне постоянно с этой хренью пристает. Говорит, что к нему духи приходят. А ты разве не в курсе?

– Он мне тоже такое рассказывал, но я раньше это принимала за нетрезвые фантазии. Мы даже дом освятили лишь бы он успокоился, но не помогло. Ты случайно не знаешь, почему это он вдруг на календаре отметил 18,19, 20 и 21 числа каждого месяца?

– Так ты не помнишь? В эти дни хорошо прочистили ряды экстремистов. Люба, ты его к психиатру поведи и незатягивай с этим. Если он до сих пор не может прийти в себя, вызывай немедленно скорую, – порадив Коля. Люба так і зробила.

– Пожалуйста приезжайте. Янукович Виктор Федорович, 1950 года рождения. Потерял связь с реальностью. Записывайте адрес: город Ростов, улица ……. Дом №….

Через десять хвилин команда медиків була на місці. Після огляду хворого, лікар запитав:

– Скажите, как часто ваш супруг употребляет спиртное?

– Почти каждый день.

– Я, конечно, не могу со стопроцентной уверенностью утверждать, но похоже на белую горячку. Ему нужна консультация профильных специалистов. И чем быстрее, тем лучше. Думаю, его придеться госпитализировать.

***

– Здається ми досягли свого, – сказав хлопець з бородою до чоловіка з бруківкою.

1584
Автор:
Ирина Сатарова
Блог:
Доктор время