Статьи
05.10.2018 12:04

«Хлопців добивали десантники, що заїхали до нас під українськими прапорами, з усіма позначками», - Сергій Овчаренко

Зустріч з героєм матеріалу відбулася в стінах штабу Повітряного командування «Схід».

Світлоокий, широкоплечий воїн відповідає на запитання спокійно й впевнено. Хмуриться, пригадуючи болісні моменти, інколи – досить неочікувано – його обличча торкається посмішка.

Знайомтесь: Сергій Овчаренко, водій господарчого відділення одного з підрозділів Дніпровської зенітної ракетної бригади, солдат військової служби за контрактом.

– Давай спочатку. Перший раз в АТО коли поїхав?

– В 14-му році, в травні місяці

– Куди потрапив?

– До 39-го батальйону територіальної оборони.

– Добровільно?

– Так.

– Як це було? Сам до військкомату прийшов?

– Так. До міського. Міста Дніпродзержинськ.

– А ти сам з Дніпродзержинська?

– Так.

– Й що тебе підштовхнуло?

– Особисто мене – те, що творилося там, у Донецьку. Треба було, аби сюди не прийшли. Новини не міг спокійно дивитись. Коли наші хлопці почали гинути, а потім ще Іл підбили, зрозумів, що мушу. Коли до військкомату прийшов, мене не хотіли брати на передову. Запропонували тільки водієм: «Сергійко, будеш машини ганяти по військовим частинах». Мова про ті, що заводи віддавали.

– Мається на увазі, не в зоні АТО, а в місцях постійної дислокації?

– Так-так. Я погодився, а потім говорю: «Та ви вже набридли, відпустіть мене!». Відпустили. Потрапив до 39-го батальйону. Це Дніпро. Перший раз приїхали на шостий блокпост в Донецькій області, пробули там два тижні.

– Як враження від місцевих мешканців?

– 50 на 50, але здалося, що більшість з них були на «тому» боці.

– В очі казали?

– Так, неодноразово.

– Як втримувались, щоб не заподіяти нічого місцевому мешканцю, який в очі говорить, що чекає на Росію?

– Це звичайне розуміння, що це на кшталт психологічного розладу. Він же не винний, що з телевізору йому локшину на вуха постійно вішають. Ось і все.

– Але ж були серед місцевих ті, що підтримували?

– Були. Одна бабця була наче хороша, їжу приносила. Так виходило, що спочатку з продовольчим забезпеченням були проблеми. Так ця бабця приносила-приносила, а потім трапився один випадок. Жіночка принесла борщ, а він скоріше за все – зі снодійним… Тоді ще хлопці до магазину зібралися. Один ледь доторкнувся до гостинцю. А інші наїлися. Перший потім розповідав: «Я майже не їв, а двоє поїли й позасинали. До тями прийшов швидко, але зробив вигляд, що сплю. Дивлюся, везуть в бік Донецька. Гранати чеку зірвав і кажу водилі, аби віз назад, сепар…». Ось так. 24-ка поруч стояла, 72-га, яку розбили.

– Ви там чим займались? Водієм були?

– В АТО вже ні. Я був кулеметником. Вдома був водієм, а став кулеметником.

– За який напрямок Ви відповідали?

– Там певного визначеного напрямку не було. Кулеметник сам обирає собі точку таку, щоб його не видно було. Снайпер в першу чергу зазвичай знімає кулеметника й гранатометника.

– Часто доводилось змінювати позицію?

– Так.

– Як часто?

– Бувало за день по п’ять разів.

– Будинки пусті легко було знаходити?

– Якщо чесно, перед тим, як зайти у порожні будинки, ми питали сусідів, чи можна.

– Щоб під обстріл не підставити?

– Ні. Не в цьому справа, просто до нас там був підрозділ, не буду називати, трохи мародерили, ми не хотіли бути на них подібні. Намагалися нормально заїжджати.

– Але ж був ризик, що вони зателефонують на той бік і здадуть вас?

– Був. Коли ми вперше заходили в містечка в 14-му році, ще до Іловайського котла, то займали позиції не в жилих зонах. Тоді ми не дійшли 20 км до Іловайська. Навіть, не до Іловайська, а до самого Донецька. Поблизу Моспиного. Тоді ми жили в полях і таке інше. Самі собі й точки обирали та все інше. Чергували постійно, спали, може, по 2-3 години на добу.

– На момент виходу з Іловайська ви, можна сказати, в епіцентрі опинились?

– Перед самим виходом з-під Іловайська наш штаб накрили з БМП, полонених багато взяли, хлопців добивали десантники, що заїхали до нас під українськими прапорами, з усіма позначками. Ми думали, що наші, поки впритул не почали розстрілювати. Тож наших в колоні було небагато. З-під Іловайська виходили з усіма. Страшно було. Виходили колонами. Їдеш, а в тебе з правого і з лівого боку ціляться. З лівого боку на тебе гармати націлені, а з іншого вже обстріл іде. Це був для нас такий «зелений коридор»… А в нас техніка яка була – БРДМ? І все, вся інша – цивільні машини… Як мені вдалося вижити? По полях.. Виходили з оточення пішки. Спочатку нас було четверо.

– Про них є інформація?

– Троє пішли в один бік, а я в інший. Царство їм небесне. Без голів знайшли всіх трьох.

– Скільки добирались?

– Дві доби йшов в напрямку Старобешева. Шляхом побачив, як у напрямку міста висунулось біля десятка БМП з російськими знаками розпізнавання. Надія почала танути. Але за декілька хвилин вони подались у зворотному напрямку й зайняли гірку. Довелося зробити крюк, аби їх безпечно обійти. Дістався Старобешева, а там вже допомогли хороші люди з місцевих, ті, хто не приховували, що за Україну.

– А як, просто стукали в домівки та дивились в очі?

– Серед місцевих теж були хороші люди, залишились зв’язки.

– А ви до цього вже там були?

– Так, ми через Старобешеве переходили до Нового Світу. То остання наша точка була.

– Як пережили той момент Ваші домашні?

– Спочатку ніхто не знав. Ані мама, ані батько, для них ми на навчаннях були. А з дружиною я на той момент вже був розлучений. Хоча були запитання, чому я не виходив на зв'язок тижнями, а тоді глушили все. А ось, коли вже при розмовах стало чутно розриви снарядів, тоді все відкрилося.

– Це вже після Іловайська?

– Ні, ще там був. Мати дивилася новини, й вже все знала, боляче навіть уявити…

– З хлопцями зв'язок підтримуєте?

– Багато телефонів взагалі не лишилось після того, як мій телефон вкрали.

– Може, соціальні мережі?

– Дуже рідко. Раніше, ще коли Вконтакті був, переписувались.

– Але ж все одно зустрічаєтесь?

– Переважно під час офіційних заходів. Наприклад, в День пам’яті загиблих в Іловайському котлі. На такі заходи нас запрошують і в Дніпродзержинську, на лівому березі. Ідеш на прем'єру увечері, й гадаєш, кого зустрінеш.

– А є бажання зустрічатися, говорити з хлопцями?

– Звичайно. Хочеться зустрітись, пригадати, як пайку ділили і все інше. Але намагаюсь втримуватись. Розумієте, я два роки не вживаю спиртне. А одразу після Іловайська не втримувався. Поруч із будинком бар, де весілля часто гуляють. І от як феєрверк, я одразу бахався на підлогу…

– Посттравматичний синдром для Вас не міф?

– Ні, не міф. Я і зараз ходжу до психолога.

– Після важкого виходу з котла Ви демобілізувались?

– Ні. Ми вийшли. Зібрались. Якийсь час базувались в одному з лісів Дніпропетровської області на лівому березі. На базі відпочинку. Нас вийшло дуже мало, потім доукомплектовувались, техніку отримували, і вже згодом поїхали до Трьохізбенки. Це Луганська область.

– Грубо кажучи, цей підрозділ виріс з числа тих кто вийшов з пекла?

– Так.

– Ви маєте нагороди?

– Так: учасник бойових дій, учасник АТО, ну, і міські медалі. Серйозних нагород не маю, напевно, не заслужив…

– Повернемось до Луганської області.

– Так, до Трьохізбенки. Ми займали позицію на горі понад самим Сіверським Донцем. Виходило, що територія якби вже й не наша. Воювали не з так званими сепаратистами, як-то фермери й трактористи, а з цілком собі військовими, бородатими чеченцями-кадировцями.

– Вам доводилось чути їх перемовини по радіо?

– Так. Часто. Але вони нас теж чули. В них зв’язок працював краще за наш. В нас позивний був «Лєший», вони почують в ефірі й влазять зі своїм «Какой Лєшій, ета ми Лєшій». Ми вирахували їх, все, нема більше «Лєшіх». Навпроти нас стояла 24-та бригада, там де понтон, одна тільки переправа в Кримському. Ми чули, як в них бої йшли по шість годин, по вісім. Без зупинки.

– Ви з сусідніми підрозділами зв’язок підтримували? Домовлялися про спільні операції?

– Як без цього. І ми, і інші. Наприклад, коли ми після Трьохізбенки переїхали до Кряківки, якраз понад Сіверським Донцем, і навколо нас, скоріше позаду, стояла 92-а бригада, її артилерія. Так от 24-ка видавала координати. В них там точки були на тому боці, секрети. Тоді вдалося накрити 20 коробочок одним залпом.

– Емоції, коли знаєш, що ворог зазнав великих втрат?

– Якщо чесно, ледь-ледь, тому що знаєш, що все одно на одному місці сидиш, далі просуватись не можна. Ось, за що переживаєш. Згодом під Лисичанськом отримав поранення… Нога… Перевезли до Лисичанського шпиталю, там надали першу медичну допомогу, й в той же день нас вивезли. Мене потім комісували.

– Але зараз ти добре ходиш!

– Та болить! Крутить на погоду, бігати не можу, довго ходити не можу. Від облдержадміністрації пропонують до Литви їхати, до військового шпиталю. Так тут не відпускають, кажуть: під час відпустки. Інші наче їздили, я дізнавався, тепер не знаю, що робити.

– Треба начальника медичної служби напрягти, нехай розбереться, як це правильно зробити.

– Я й поранення отримав не по-людськи.

– Через дурощі?

– Ні. Ми сиділи якось вночі, навпроти селище, наче наше. Я спокійно піднявся на повний зріст і пішов по воду. І тут починається обстріл. Я – до окопу. Відчуваю, що ногу зачепило. Ще пів-окопу пробіг, тільки потім побачив, що ногу розворотило. Втратив свідомість. Спочатку до санчастини відвезли, потім в Сватове. Кажуть, якщо б 7,62, вона б вилетіла, дірку б охайну зробила й все. А 5,45 на вильоті розриває сильно… Зі Сватова мене перевезли до Харкова. Їхав, зубами скреготів, знайшли палицю – зажав, боляче було дуже сильно. По такій дорозі їхали, фронтовій. До Харкова потрапив – там дренажі зняли, посадили до потягу й відправили до Дніпра. В Дніпрі за півтора місяці чотири операції переніс. Реабілітація. Інвалідність. Хотів знову до хлопців. З групою ніхто не брав. Потім влаштувався – підписав контракт у 16-му році. До 25-ї бригади відрядження. Тепер не жаліюсь. Хочеться знову поїхати. Не можу сидіти на одному місці.

– Адреналін?

– Та є трохи… Але, з одного боку хочеться, а з іншого колеться. Як то кажуть, третього разу не дано.

– Можете ще спогадами поділитись, доленосними випадками?

– Якось піднімаємось вгору, я сиджу на бортовому КамАЗі, позаду, напрямок тримаю, двоє хлопців поруч і ще двоє в кабіні сидять біля водія. І наша машина так підіймається, виїжджає прямісінько на сєпарський блокпост. І на тебе дивиться два «Утьоси». І ми їм показуємо – мовляв, ми назад їдемо. Вони відмахують – їдьте. Ми потихесеньку-потихесеньку скатуємось, і думаю, я ж нічого не встигну зробити, якщо ті два «Утьоси» запрацюють, від нас нічого не залишиться. І ми так спускаємось тихенько, а Т-4 Фольксваген з тилу нам заходить. Ми відкотились в зону, де не дістануть «Утьоси», й почали огризатись вогнем на Фольксваген, з якого вже виставили зброю, й почали по нам працювати. Я стріляю, із кабіни хлопці стріляють. А водієві пощастило, йому куля увійшла в живіт і вийшла зі спини. Але важливого не зачепила. В нього позивний Льолік, на зріст, напевно, півтора метри. Я йому: «Льолік, як так?!». А він мені: «Не знаю. Я якось увернувся. Машинально». А КамАЗ був весь в дірках, наче решето. Ось так от.

А ось в Донецькій області ми базувались біля Нового Світу. Там ліс поруч, там ми тримали Т-образне перехрестя. Поруч ставок, біля нього невеличка сторожка. Охороняв заказник дідусь з собакою Гердою. Товаришували. Як воно вийшло: якось почали САУ накривати й влучили спочатку в намет біля машин, всі речі вигоріли. Намагалися нашу гармату знищити. Били-били й влучили в хатинку. Дідусеві всі ноги повивертало, не вижив. Його не стало, й Герда до нас прибилась. Так з нами й була. Одного разу їхали в Моспине до хлопців на блокпост, собака сиділа з нами в бортовому КАМАЗі. Ось вона сидить спокійно, а ми дивимось на блокпост виїжджають люди з Донецька, написано «ДІТИ». Вони їдуть, і знають, що скоро «почнеться». І ось ми вже повертаємось, і Герда почала між ніг ховатися й вуха притискати. Я спочатку не зрозумів, але водієві крикнув, щоб скоріше забирався, аж тут почули, десь позаду міна прилетіла. Несемось по дорозі, а позаду міни розриваються - щільний обстріл. І скільки таких разів ще було – заздалегідь чуяла й рятувала. Ми її стали Атошкою звати. Сидиш з хлопцями, спілкуєшся, аж тут собака починає до окопу ховатись, і ми чимдуж за нею, й одразу приліт. Вже після Іловайська якось їздили хлопці в Черкаське, і Герда з ними поїхала. А їхали гарматники, собака гучних звуків злякалась. Ми її потім по всьому Черкаському й Гвардійському шукали. Так і запам'ятав її зі стрічечкою, нашу Атошку. Сподіваюсь, десь до зв'язківців прибилась.

– Чи важко буде, на Вашу думку, повертати нам на ті території?

– Там наші, в Донецьку. Ось такі хлопці! – демонструє піднятий вгору великий палець. – Донецьком їздить російська техніка, й чомусь, пара-тройка регулярно вибухає, – додає, посміхаючись.

 

Спілкувалась Ірина Баранова

1523

По теме: