Статьи
27.03.2020 18:30

Марево над степом поблизу Деконки

Про газоносні сільські надра.

З відстані мало не тридцяти років сьогодні можна сміливо казати, що у селі Деконка Магдалинівського району сільський народ справді по-своєму винахідливо відреагував на аграрно-земельну реформу кінця минулого століття, котра незабаром живого місця не залишила від колгоспного ладу в Україні.

Скажемо й пряміше: тодішня влада Леоніда Кучми прискорювала, як відомо, процес і діяла, згадайте, немов горнула бульдозером. А у Деконці селяни вирішили, що вони хитріші, аби потрапляти під нищівний прес, і, уникаючи погрому, завбачливо пішли на випередження того, що зовсім скоро назвуть «розпаювання земель та майна колективних господарств».

Тут, цілих піввіку перед тим нівроку живучи та працюючи у доволі успішному і відомому на всю область колгоспі «Гігант», люди не те що задалися метою хоч якось зберегти звичний спосіб існування, але що «обрати свій прийнятний шлях», так це точно. Тобто здійснили реформу своєму. По-деконськи.

Зберігся оригінал короткої, як постріл, заяви, яка була подана на адресу правління колгоспу, а копії до відому Жданівської сільської ради і виконавчого комітету Магдалинівської районної:

«Ми, жителі села Деконка, працівники бригади №2 колгоспу «Гігант», зібравшись на сходку 26 грудня 1991 року, всі гуртом прийняли рішення вийти зі складу колгоспу. В зв’язку з цим просимо провести розділ земельних угідь, виділивши нам ті, що нам належать і нами обробляються, а також майнового масиву, основних засобів та перехідних фондів і худоби, які закріплені за відділенням №2 колгоспу «Гігант».

І підписи: четверо Горобців, двоє Митлицьких і троє Солодовників, четверо Крячунів – і так далі, і так далі. Всього 114 чоловік – запам’ятайте цю цифру.

До речі, аби бути якомога переконливішими, селяни Деконки заодно знайшли за потрібне висловити свої образи та обиди, котрі одначе накопичилися за роки існування їхньої бригади №2. Читаємо:

«За багато років, будучи відділенням колгоспу, ми внесли свій великий внесок у розвиток колгоспу «Гігант», однак з його боку останнім часом не одержуємо належної віддачі стосовно соціальної сфери, в результаті цього закриті: дитячий садок, школа, клуб, село не газифікується, відсутній водогін і немає телефонного зв’язку. Деконку також вперто обминає житлове будівництво, і як наслідок – народ її масово залишає, а село все дужче занепадає».

Та головне, що люди тут не з бухти-барахти заметушилися зі своєю ідеєю – не з мосту у холодну воду вони, даруйте, стрибали, а загодя підготували для себе надійний плацдарм. Інша річ, що спішили за принципом кувати залізо, поки воно гаряче.

Це стало зрозуміло буквально через кілька днів. Бо ще ніхто ні в колгоспі та сільраді, ні в районі не висловив свого ставлення до рішення трудівників Деконки, ні за, ні проти не пролунало, а вже через два тижні, які припали на новорічні свята, 8 січня 1992 р., у всі переліченні інстанції надійшов лист за підписами начальника, голови профкому і головбуха… Харківського управління магістральних газопроводів «Харківтрансгаз». Він був для багатьох як сніг на голову.

Відразу вносимо ясність: Жданівська сільська рада і на ті часи, і зараз – не лише чи не найродючіші чорноземи Дніпропетровщини, але й надра, з яких видобувають голубе паливо.

І Пролетарське управління підземного зберігання газу, яке було і залишається підрозділом Харківського підприємства. Так от, з «Харківгазтрансу» магдалинівських та жданівських діячів і повідомили, що до них «надійшла заява від жителів села Деканка з проханням прийняти їх разом з земельними угіддями, основними засобами виробництва, інвентарем та худобою в склад підсобного господарства Пролетарського УПЗГ». І – увага! –далі:

«Харківтрансгаз» згодний задовольнити прохання жителів села і готовий вирішувати питання газифікації та соціальної розбудови, також зобов’язується всіх працездатних селян працевлаштувати на робочі місця підсобного цеху з оплатою за тарифами виробничого об’єднання «Укргазпрому».

Більше того, харків’яни зі свого боку попросили «розглянути заяву трудівників бригади №2 колгоспу «Гігант» і прийняти позитивне рішення». Тобто лист з Харкова свого роду був надісланий у район й з метою підтримати селян.

Підсобив він бодай чимось чи ні, сьогодні уточнити немає в кого. Бо тих, хто затівав і здійснював цю «операцію», у Деконці уже не знайти.

Як узнати й достеменно, хто врешті-решт схилив чашу терезів на користь людей, також не виявляється можливим.

Зате зберігся і протокол загальних зборів колгоспу «Гігант» від 8 лютого 1992 року, на яких заяву жителів Деконки розглянули. Судячи з нього, надмірних емоцій та заперечень не було. Одначе й мирним зовсім «розлучення» не вийшло. Суперечка виникла з приводу землі.

Бригада №2 обробляла 1 тисячу 615 га угідь. І якби дійсно великий колгосп-«Гігант» їх всі передав чи віддав, то склалася б таки прикра, несправедлива ситуація для жителів і центральної садиби Жданівки, і особливо для жителів теж бригадних сіл Грабки, Дудківка та Крамарка. Оскільки у повітрі уже витали відповідні розмови, а в кабінетах і готувалися списки майбутніх власників майнових та земельних паїв, то за попередніми даними виходило так, що колгоспникам Деконки перепадуть ділянки в середньому площею в 9 гектарів, а усім іншим –  трохи більше, ніж по 4 гектари. Отакий розклад вимальовувався.

Тому відбувся торг: Деконка на зароблене її людьми отримала «лишку» майна, передусім у вигляді техніки, зате поступилася своїми шести сотнями гектарів землі у залік сусіднім бригадам. Що згодом дістало високу оцінку, оскільки розмір паю, як відомо, врешті-решт як правило визначався середнім по сільраді.

Нарешті ще один протокол – зборів колгоспників бригади №2 с.Деконка, які відбулися 4 березня 1992 року, а чергою дня було створення колективного сільськогосподарського підприємства «Світанок». Бал правив на ньому Іван Крячун – до тих пір ще бригадир бригади, а після уже голова КСП «Світанок».

Необхідність утворювати КСП Іван Іванович пояснив «потребою закріпити 1-ї тисячі 15-ти гектарів земельних паїв, а також майнові паї за колгоспниками». Бойовий помічник-замісник Крячуна Анатолій Солодовник очолив створений при цій нагоді і колектив співвласників земельних та майнових паїв. І докинув, що «господарство в статусі КСП, а ми усі разом з вами, усі 114 осіб, у статусі співвласників майнових та земельних паїв увіллємося окремим загоном в підсобний підрозділ Пролетарського управління підземного зберігання газу».

І дуже суттєвий, принциповий момент – свою землю колектив її співвласників після тривалої палкої дискусії зважився передати у розпорядження підсобного господарства строком на 25 років. Селяни мудро визначили його як найбільш обопільно прийнятний, оскільки «тій стороні» гарантує можливість сміливо вкладати кошти, а іншій, себто їм, забезпечить тривале співробітництво з промисловим підприємством.

Після цього пролунали бурхливі оплески і мало не вигуки «Ура». Нам залишається пояснити, що відбувалося це тоді ще, коли селяни й сертифікатів на свої земельні та майнові паї не одержували. Ніхто з них, забігаючи наперед, скажемо, що їх так потім і по цей день не одержав. Але про це люди не підозрювали наперед та й знати не могли, коли 4 березня створювали свій «Світанок». Натякаючи його назвою, що відтепер «для них все розвидниться».

І вже наступного дня, 5 березня, відбулася сесія Жданівської сільської ради, яка затвердила усе, за що проголосували жителі Деконки.

 

ДЕСЯТЬ РОКІВ У БОГА ЗА ПАЗУХОЮ

Якщо виходити з того, чого домагалися і за що дійсно голосували жителі Деконки, щось незрозуміле, плутане та «переглянуте» або «уточнене» почало відбуватися буквально через неповні три місяці. Власне, відразу ж настала – не чекала весна зі своїми польовими роботами, і наснаженні своїм піднесенням селяни під гаслом «Весна одним днем красна!» кинулися до діла.

І якщо вірити нині старожилам села, то вони якось і не помітили, не запам’ятали і не надали значення тому, що 28 травня 1992 року відбулася й наступна чергова сесія сільської ради, яка «заслухала заяву членів агрооб”єднання «Світанок» про приєднання до станції підземного зберігання газу».

А заслухавши, «керуючись Земельним кодексом (глава 2 ст.19 «Надання земельних ділянок у постійне користування»)», рішила, по-перше, «ліквідувати агрооб’єднання «Світанок», а по-друге – «передати в постійне користування землі, які належали «Світанку», Пролетарській станції підземного зберігання газу». Рішення своїм підписом скріпив тодішній голова Жданівської сільської ради Олексій Крячун.

Не інакше, що з якихось нових причин зовсім не ту, що досі, «пісню» тут заспівали – згодні? Землі, котрі підлягали розпаюванню, не колектив селян – її співвласників передавав у розпорядження підсобного господарства газівників , а сільська рада. Яка, по-перше, начисто забула, що люди мали намір передати терміном на чверть століття – на 25 літ. А по-друге натомість замість людей сільрада передала не просто у безстрокове, а навіть у постійне користування.

Сьогодні тут згадують, що існував наче також Договір від 12 березня 1992 року, котрий свідчив, на яких умовах Деконка справляла заручини з газівниками, але він зник, пропав – мов у воду канув.

У зв”язку з цим особливо третій момент і не одне, а як мінімум два викликає нині запитань: з якої ж бо речі чи за чиїм рішенням створене КСП «Світанок» було перевтілене в аграрне об”єднання та ще й відразу оголошене… ліквідованим? Отак люди городили-городили свій, даруйте, город, «закріпляли» за собою майбутні земельні та майнові паї, і тут раптом наче як нічого цього їм і не треба!

Ще недавній голова Жданівської сільради, а нині виконуючий обов”язки старости Жданівського округу Магдалинівської ОТГ Володимир Мамонов, так сталося, що працює тут очільником місцевого самоврядування з 1993 року. Був обраний себто головою сільради через рік після того, як та ліквідувала КСП-агрооб”єднання «Світанок», а його землі передала у користування підсобному господарству.

Відтак знати, чому та на підставі чого все це було здійснено, він не може. Володимир Пилипович висловлює лише свою версію. Чи наскільки пригадує, на це була ніби воля тих 114 колишніх колгоспників бригади №2, які проводили ще одні збори і приймали таке рішення.

А ось Валентина Бегей, жінка, з ініціативи якої ми і прибули у Магдалинівський район вивчати давню ситуацію, категорично заперечує, що нічого подібного. Люди більше зборів не скликали, запевняє вона, і згоди як на ліквідацію «Світанку», так і на передачу його землі у постійне користування підсобному господарству не давали. Тобто це було вважайте самоправне рішення сільської ради, прийняте або наперекір волі селян, або й навіть «тишком-нишком поза їхніми спинами».

На істину у цій «суперечці» зараз, як не важко здогадатися, сподіватися марно. А більше свідків, які були обізнані тут з подіями 28-літної давнини, у селі наразі немає.

– Хоч великого секрету і не було, – говорить все той же в.о. старости старостинського округу Володимир Мамонов, – чому отак «поперевирішув» – перевернув з ніг на голови – хтось все. Бо якщо землі брало собі в обробіток підсобне господарство Пролетарської станції підземного зберігання газу, воно ж мало й платити податки за них у місцеві бюджети. А на яких підставах могло платити? На підставах постійного ними користування – чи не єдиний на той момент можливий варіант. Адже угіддя ще не були розпайовані, у приватній власності пайщиків ще не перебували. Отож не було підстав виплачувати людям за землю орендну плату. А ліквідувавши КСП-агрооб”єднання «Світанок», його землю значить повернули у державну власність – хіба це не ясно?

Все ніби просто й елементарно, ніяк інакше, мовляв, не було можливості «увійти у правове поле», тому трактувати це як підступність чи й шахрайство наразі і запізно, і необачно – так треба ніби розуміти давні тутешні перепетії у баченні багатолітнього від тих пір голови Жданівської сільради Володимира Мамонова.

А як на нас, то подивитися тут треба трохи інакше, а саме: селян – засновників КСП «Світанок», котрі ним «вливалися» у підсобне господарство, все одно, що хвацько обійшли на крутому повороті «реформи», залишивши далеко позаду «при бубнових інтересах»? Ще точніше – пошили в дурні!

Хоч більше дивує й вражає навіть інше: а чому ж настільки кмітливі й розважливі, розумні та дійсно «хитрі» жителі Деконки дали змогу «обхитрити» себе? Уявіть собі, на це запитання у нас відповідь є. Справа у тім, що вони тоді тут у складі підсобного господарства магістральних газопроводів «Харківтрансгаз» як у Бога за пазухою зажили. Їхнє становище на той час цілком їх влаштовувало – обижатися чи обурюватися, «качати свої права» гріх було.

Бо якщо незабаром не тільки усі навкруги колишні колгоспи-КСП, а й інші бригади рідного «Гіганту» наказали довго жити та опинилися у розваллях, то з підсобним господарством газівників цього не сталося. Всюди по сусідніх селах люди залишилися без роботи, серед спорожнілих ферм і корівників, на пустирях посеред населених пунктах, а у Деконці і молочна ферма, і свинарник залишалися цілими.

Бригадний двір, мехтік і тому подібні об”єкти працювали як і за часів існування колгоспу «Гігант». А ще й справді платити селянам за їхні труди доволі пристойні гроші.

Відновив свою роботу дитячий садок, почалася газифікація села. Починали прокладати й водогін. Ота аграрна реформа, яка всюди навкруги несла селянам розор, бідування, злидні і убогість, Деконку наче десятими дорогами обминала. На свята, на Новий рік, 8 Березня чи й на 1 Травня люди тут отримували ще й подарунку та гостинці. «Харківтрансгаз», як і обіцяв, виконав також і таку свою обіцянку: викупив у селян майнові паї.

Чого ще треба? Чим можете бути не задоволені? Хіба що пташиного молока не вистачало, як то кажуть. А все інше не було в дефіциті. Живи – не хочу!

Дітей до школи возили автобусом, присадибні ділянки-городи безкоштовно орали і культивували, забезпечували кормами для годівлі домашньої худоби. Навіть наче як і орендна плата була за землю: селянам на зароблені в господарстві суми-«трудодні» виплачували за підсумками кожного року додаткові «премії»…

Ми про це розповідаємо зовсім не задля того, аби докоряти навздогін жителям Деконки. Навпаки, ладні разом з ними порадіти за них. Не марно таки затівали вони у своєму власному вигляді земельно-аграрну реформу. Великі надії покладали на майбутнє, яке зовсім не пов’язували з занепадом та цілими купами перепон, випробувань і неминучих бідувань.

Хіба могли вони знати, якою зловредною, непривітною, грубою до селянських мас незабаром однак виявиться незалежна Україна? І хіба ми усі винні, що наївно сподівалися та вірили, наче рано чи пізно рідна держава до свого народу повернеться таки приязним лицем?!

 

У селі Деконка – агроцех Філіалу «Агрогаз» АТ «Укртрансгазу» (скрин даних Кадастрової карти України)

 

З газоносних сільських надр Деконки видобувати 20-70 м3 природного газу на добу планує скандальна «Бурізма» з бенефіціарами в офшорі (оголошення на сільській адмінбудівлі ТОВ «Перша Українська Газонафтова компанія», яка належить на 100% «Бурізма Холдінгз Лімітед» з кіпрського міста Лімасол)

 

Коротше, рівно десять років порівняно з іншими сусідами жила-жирувала Деконка немов у раю. А стартуючи з 2002, почала кінчатися і для них масляна.

Щоб багацько про це не говорити, не дратувати щоб людей тобто, скажемо прямо, як воно було: Харківське управління магістральних газопроводів різко втратило інтерес до своїх підсобних господарств загалом і до господарства у Магдалинівському районі на Дніпропетровщині зокрема.

В останньому для «Харківтрансгазу» відпадали потреба і сенс витрачатися на його утримання. Тим паче у купі з цілим селом та людьми, у яких проблем, соціальних тилів по зав”язку, а все це обходиться дорожче і дорожче. Коли й забезпечення своїх працівників аграрною та харчовою продукцією навпаки все далі відходило і відходить досі на задній план. Зараз з цим значно успішніше, погодьтеся, дійсно справляється продовольча ринкова економіка – хіба ні?

Та й чи будуть теперішні власники газових потужностей і підприємств собі у збитки перейматися ще й тим, аби якомога краще харчувався робітничий люд?

 

СКАЗАННЯ ПРО «ЗЕМЕЛЬНУ СОТНЮ»

Яким кінцем дістало і боляче стусонуло усе це мешканців далекого села Деконки, здогадатися не важко. Все одно, що нищівна аграрна реформа бодай з запізненням, але наздогнала і їх.

Уже і тут виявилися не потрібними, зайвими і корівник, і свинарник. До мінімуму скорочувалися й інші робочі місця. Менше потрібно було і тих же механізаторів. Це не говорячи про те, що відмінили і всі існуючі досі пільги та заохочення. А як, за рахунок чого ж виживати людям? Звісна річ, що за рахунок землі.

Отепер тут і згадали про свої тисяча 15 гектарів ріллі, які залишилися не розпайованими. Оскільки підсобне господарство під егідою Пролетарської станції підземного зберігання газу в «урізаному» вигляді однак продовжувало функціонувати, отож і користувалося землею мешканців села Деконки, а ці її мешканці тепер від цього у своїй більшості і практично не мали аніякого зиску, вони й заявили на повен голос, що категорично не можуть з таким становищем погоджуватися і миритися. Землю треба розпаювати, як то й обіцяла та гарантувала селянам усієї України земельно-аграрна реформа.

І мусимо визнати, що народ у Деконці таки не в тім”я битий. Свої претензії та вимоги чітко і ясно обгрунтував, коли виляти-крутити хвостами було ніби зась. Вихід з колгоспу «Гігант» бригади №2 у повному складі працівників і з землею та майном народ пояснив Постановою Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу». Вона з 15 березня наступного 1991 року якраз й запускала «перерозподіл земель сільськогосподарського призначення з одночасною передачею їх у приватну і колективну власність».

Ну а далі був, мовляв, Указ Президента Леоніда Кучми 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» – його й читайте. Там чорним по білому написано, що реформу необхідно здійснити «на засадах приватної власності на землю та майно». Більше того – «шляхом забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями».

То хіба 1 тисяча 15 гектарів, які дісталися бригаді №2 – ще точніше, мабуть, КСП «Світанок» – від колгоспу «Гігант», не підпадають, й запитували люди, «під цей процес»?

Та не тут то, як кажуть, було, щоб і в підсобному господарстві, і в офісі Харківського управління магістральних газопроводів, а заодно в унісон з ними і в районній держадміністрації та районній раді Магдалинівки кинулися волю селян втілювати у реальну, даруйте, дійсність.

Одне діло, сказали, що колись ваші землі належали колгоспу, а «Світанку» дісталися як КСП. І зовсім інше, що підсобному господарству передавалися ж… не Світанком» чи колективом її співвласників, а… Жданівською сільською радою. І остаточно зовсім інша річ зараз, що ця тисяча гектар давно перебуває у державній власності. Про що й свідчить Державний акт, який було виготовлено на підставі землевпорядних документів, поданих Харківським управлінням магістральних газопроводів.

Як ви уже знаєте, у Деконку розбиратися з халепою, у яку так «необачно» влипли жителі цього села, ми приїхали на прохання до останніх пір депутата Жданівської сільської ради, матері-господині прийомної сім”ї Валентини Бегей – жінки, яка сьогодні тут і очолює ініціативну групу, що намагається домогтися розпаювання земель колишнього КСП «Світанок».

З її слів виходить так, що ледве уже не вісімнадцять літ якраз виповнюється, як триває «земельна війна за земельну справедливість». А віз, як то кажуть, і понині там. Мов загруз край села, і ні туди, ні сюди. Ніхто за вісімнадцять літ насправді і по-справжньому, глибоко зітхає Бегей, і пальцем об палець не ударив, щоб допомогти селянам.

– І це незважаючи на те, – говорить Валентина Миколаївна, – що давно ми змогли знайти примірник Договору, датований 27 березням 1992 року, між Харківським управлінням магістральних газопроводів і аграрним об’єднанням пайщиків – так у ньому написано, – яке ще й діяло на підставі власного Статуту та Закону України «Про колективне сільське господарство». Є у ньому пункт 2.2 – читайте його.

Та спершу підтвердимо, що примірник Договору в оригіналі, з мокрими печатками. Складений у місті Харкові. Скріплений власноручними підписами начальника «Харківтрансгазу» Порфирія Алексеєнка і голови агрооб’єднання «Світанок» Івана Крячуна. То про що йдеться у його пункті 2.2?

Про те, що «АО «Світанок» передає право на користування землею, яка йому належить, в кількості одна тисяча п’ятнадцять (1.015) га підприємству «Харківтрансгаз» строком на 25 літ з наступною пролонгацією, якщо одна зі сторін не поставить питання про зміну умов Договору».

Все ясно чи ні? Здавалося б, ясніше бути не може. Так в чому ж тоді річ, якщо умови Договору давно змінилися, і дуже кардинально та не в кращий для селян бік, і з «ініціативи» лиш одної сторони – управління магістральних газопроводів «Харківтансгаз».

Тобто ми натякаємо на те, що газівникам давно пора і честь мати. Покористувалися землею, явно з власної ініціативи та власних інтересів згорнули підсобне підприємство станції підземного збереження газу – значить верніть землю тим, у кого брали, хіба і справедливість, і ділова репутація та гідність можуть бути іншими?

Уявіть собі, у знайденому примірнику Договору харків’яни натомість для себе натрапили на «рятівний» пункт. На пункт 3.3, який гласить, що «Після підписання даного Договору Статут аграрного об’єднання «Світанок» втрачає свою силу». Себто ви ж самі наче, люди добрі, не відаючи, що робите, ще 28 літ тому підписали собі «вирок». Ваше колективне сільгосппідприємство тоді ж зникло, як наче хтось його проковтнув. А хто – здогадуйтеся самі. Тільки це нічим вам уже не допоможе.

Скажемо більше цього: в оригіналі Договору від 27 березня 1992 року рядки у пункті 2.2 про те, що земля передавалася на 25 літ, акуратно… викреслені. Простим олівцем, без помітки, що «виправленому» вірити, але таки викреслено. Або хтось відразу на всякий випадок передбачав непередбачуваний, даруйте, в майбутньому перебіг подій. Або вже після того, як у Деконці народ підняв «кіпеш», знайшлися бажаючі вносити «корективи». Так чи інакше, але як на нас, втручалися у текст Договору і не дуже сміливим ніби чином не випадково. Це той випадок, коли приховано вішали рушницю, яка рано чи пізно мала встрелити. Точніше – з якої можна буде відстрілюватися.

– Великі надії ми покладали на 2017 рік, коли стікав 25-річний термін постійного користування нашими землями Харківським газовим управлінням,– каже Валентина Бегей, а її слова підтверджує і Катерина Гринь, яка нині разом з Валентиною Миколаївною також не покладає рук, щоб вернути собі і людям земельні паї. – Тобто надіялися, що кінець терміну – це шанс ситуацію вернути на свою користь. Та не так сталося, як нами сподівалося…

Громом серед неясного, непривітного, грозового і вкрай грізного неба й поготів грякнула новина, що як такого підсобного господарства Пролетарської станції підземного зберігання газу уже не існує. Реорганізація відбулася, як виявилося, ніби ще у 1998 р. Натомість окремим суб’єктом господарювання діє аграрно-виробнича фірма «Агрогаз». До неї ж ніяким боком не тулиться не тільки колишнє КСП «Світанок», а й колишнє Аграрне об’єднання «Світанок». Оскільки перше було ліквідоване ще в «зародку» сільською радою, а друге припинило своє існування після підписання Договору з УМГ «Харківтрансгаз».

От і крутіть, люди добрі, головами, шукайте: хто вам тепер допоможе?

Отут і треба класти руку на серце та чесно казати, що в халепі мешканців Деконки винні не лише газівники з їх станцією у Пролетарському та головним офісом у Харкові, але і органи та служби як державної, так і самоврядної влади у Магдалинівці.

Причому останні якщо не в більшій мірі завинили, то що не в меншій, так це точно. Ще тільки-но підсобне підприємство грубо відцуралося від селян, а селяни ще коли тільки починали у всі усюди надсилати свої скарги, на ті часи начальник одного з відділів обласної прокуратури радник юстиції Геннадій Петер чітко і ясно у письмовій відповіді пояснив їм, де і в чому собака заритий. Цитуємо:

«Агрооб’єднання пайщиків «Світанок» передало на баланс УМГ «Харківтрансгаз» свої активи, включаючи земельні угіддя площею 1.015 га, а Державним актом, виданим виконкомом Магдалинівської районної ради, дана земля передана безоплатно підприємству Пролетарського ПУПЗГ для сільськогосподарського використання, що унеможливлює її розпаювання».

Хіба не ясно, з чого треба було починати, які і чиї, м”яко кажучи, помилки виправляти, а неправомірні рішення відміняти?

Одначе в районі не кинулися селянам, котрі фактично потрапили в біду, на поміч – це факт, який наразі не спростувати.

Правда, згодом, реагуючи на протест прокурора району, а ним тоді був Хорен Цормутян, перша сесія 24-го скликання Жданівської сільської ради відмінила рішення своєї ради ще від 28 травня 1992 року «Про передачу земель аграрного ооб”єднання «Світанок» Пролетарській станції підземного зберігання газу». Думаєте, і це людям допомогло? Тільки й того, що сільрада «відмилася» у їхніх очах – і не більше. Її рішення на цей раз Пролетарська станція й розглядати не стала.

А виконком Магдалинівської райради у такій ситуації зайняв явно вичікувальну позицію, так до пуття і не зійшовши з неї до цих пір.

Чи не повсюди в Україні, а в нашій області точно добрячих двадцять п”ять останніх літ домінувало і домінує таке явище, як перебування на місцях в органах влади тимчасових горе-держслужбовців, які лише про власні кишені дбають. А інтереси, потреби, проблеми і негаразди, також і кривди та обиди простого люду їм, даруйте, до одного відомого місця. Магдалинівський район на цей рахунок не виняток.

От і вийшло, що в районі ніхто натужитися не спромігся, коли, нагадаємо, відбувалася «реорганізація Пролетарської станції підземного зберігання газу в Агрофірму «Агрогаз». Лише уже навздогін їй Магдалинівська РДА сповістила народ Деконки, що «в результаті був виготовлений новий Державний акт на право постійного користування землею, який і був зареєстрований під №376». А що це значить, глава райадміністрації Олександр Журавель також пояснив. Читаємо:

«Відповідно до Земельного кодексу України, питання передачі землі в приватну власність громадянам в даному випадку вирішити можливо тільки за умови, коли Державний акт на право постійного користування землею буде визнано недійсним в судовому порядку».

До речі, слідом і обласна державна адміністрація, а також тоді ще обласне управління земельних ресурсів порізно повідомили у Деконку, що «на підставі вищевикладеного направили подання Жданівській сільській раді з пропозицією звернутися до суду про визнання недійсним (злополучного – авт.) Державного акту» – того самого на право постійного користування землею, який було спершу видано Пролетарському виробничому управлінню підземного зберігання газу, потім і агрооб”єднанню «Агрогаз».

Поради у Жданівці послухалися. Але яким чином? Сьогодні це ціла тека рішень Господарського суду Дніпропетровської області. Все той же недавній голова Жданівської сільради, нині староста тутешнього старостинського округу Магдалинівської ОТГ Володимир Мамонов стосовно них висловився у тому дусі, що «суд посміявся над нами».

А Валентина Бегей трохи іншої думки. Вона стверджує, наче «нам самим довелося відстоювати свої інтереси в суді, бо ж ніякої ні юридичної, ні адвокатської допомоги від районних інстанцій не було» – крапка!

Гортати три поспіль Ухвали Господарського суду області у нас просто немає зараз бажання. Оскільки це означатиме, що задруге повертатимемося до давніх перепетій, пов’язаних з виходом бригади №2 з колгоспу «Гігант» та утворенням КСП «Світанок» і входженням останнього у підсобне господарство Пролетарської станції «Харківтрансгазу».

Тут інше, як на нас, вражаюче, що й стало причиною «визнати таким, що суперечить чинному законодавству п. 1.1 Статуту КСП «Світанок» в частині набуття статусу його правонаступника аграрного об”єднання пайщиків «Світанок».

Ясніше кажучи, суд фактично не визнав того, що селяни, які виходили з колгоспу «Гігант» і утворювали своє КСП «Світанок», і селяни у вигляді агрооб”єднання пайщиків та співвласників земельних паїв «Світанок», зареєстрованого свого часу виконкомом районної у Магдалинівці ради – це одні і ті ж селяни. Чи вам не зрозуміти, як це можна тих і інших не визнати одними ж і тими?

Все сталося дуже просто. Аби підтвердити усі колись прийняті і ухвалені рішення, починаючи – нам тут приходиться повторюватися – з рішення вийти з колгоспу і кінчаючи рішенням вступити в підсобне господарство газівників – і проголосувати за них «в необхідній, щоб вернути справедливість, редакції», знадобилося знову скликати загальні збори пайщиків «Світанку».

І їх скликали. Пам”ятаєте, навесні 1992 року їх було 114 чоловік – ми ще просили вас цифру цю запам”тати.

А на момент судових розбірок на збори з”явилося тільки… 43 особи. Що й дозволило суду такі загальні збори визнати неправомочними. Бо не було забезпечено явку трьох четвертих членів ще існуючого 28 літ тому КСП.

А тепер слухайте, читайте і осмислюйте, з якої ж причини мало не через п’ятнадцять років після основних подій в Деконці не змогли зібрати на збори усіх постраждалих селян? Та ні, усіх ще живих і сущих вони зібрали. Виявилося таких 43-ри. Всі інші, які у 1992-му на свій лад і інтерес здійснювали у своєму селі агроземельну реформу, на момент проведення «перевірочних» загальних зборів… померли. Прибути і підтвердити свої давні рішення вони не змогли.

А ті, що залишалися ще живими, переймалися тим, щоб бодай тепер діти і внуки померлих отримали у свою приватну власність земельні паї. Щоб спадкоємців відлетілих у вирій наздогнала врешті-решт справедливість. Одначе як і було записано у судовій Ухвалі (цитуємо дослівно):

«За будь-яких обставин рішення про перереєстрацію прийнято за відсутності спадкоємців померлих, і доказів участі у голосуванні саме спадкоємців позивачів не надано».

Якими словами можна назвати–обізвати цю безпрецедентну, мабуть, у всій світовій судовій практиці причину відмови у позовних вимогах окрадених селян, вирішуйте самі. Ми називати відмовляємося, бо стриматися у своєму гніві і обуренні не зможемо.

Тільки уже на даний момент землю колишньої бригади №2 все ще не розпайовано, а в колективі її пайщиків-власників, яким земля все ще не дісталася, живих залишилося рівно 14 чоловік. Зі 114, які були тут на весну 1992 року.

Таким чином від тих пір рівно сто відійшли за межу вічності. І якщо загиблих на майдані Революції гідності назвали «Небесною сотнею», то в Деконці померлих колишніх трударів-колгоспників, багатолітніх рабів полів і ферм, назвали «Земельною сотнею».

І зараз з останніх фізичних, моральних і душевних сил переймаються тим, аби бодай нащадки загиблих у 18-літній земельній війні хоч би з запізненням, але змогли запрацювати на своїй рідній і вольній землі. Хоч верх все дужче бере уже песимізм, і виникла ідея відкрити у селі Дошку пам”яті відлетілих за горизонт навколишніх степів земляків, викарбувати усі сто їхніх прізвищ та імен і зверху написати «Вони не дочекалися у приватну власність клаптиків жаданої землі».

Микола Нечипоренко, Farmer.dp.ua

1535